Маштабне використання артилерії, основа ведення бойових дій росіян з часів першої світової війни

Війна в Афганістані (1979-1989 роки)

Цей історичний приклад опинився у сегменті “неналежного використання артилерії росіянами” за такою логікою – специфіка бойових дій та рельєфу в Афганістані виключала можливість накопичення значної маси військ в одному районі та ведення “фронтальних” бойових дій, однак навіть за таких умов росіяни все рівно перейшли до використання “артилерійського валу”, яким буквально зносили населені пункти, що опинились в зоні боїв.

Підкреслюється, що застосуванням “артилерійського валу” росіяни в Афганістані компенсували проблеми із тактичною підготовкою своїх військ.

Також наводиться ілюстрація, що радянські війська для можливості використання артилерійської підтримки при захисті логістичних конвоїв навмисне пішли на “розчистку” зони в 300 метрів по обидві сторони найважливіших доріг.

“Перша війна в Чечні” (1995-1996 роки)

Цей історичний приклад також віднесений до сегменту “неналежного використання артилерії росіянами”, але в даному випадку ставка на “артилерійський вал” компенсувала проблеми з оперативним мистецтвом в армії РФ.

Як можемо пригадати, початковий план російського вторгнення до Чечні передбачав ставку на стрімкий прорив механізованих підрозділів, однак цей план стрімко зазнав краху при першому ж контакті з чеченськими бійцями в урбанізованій місцевості.

На такому тлі росіяни “не вигадали нічого краще”, аніж почати зносити житлову забудову “квартал за кварталом”, що заодно показало провал їх однієї тактичної задумки – використовувати зенітно-артилерійські комплекси (ЗАК), як то “Шилка” або “Тунгуска” для прикриття танків від гранатометників на верхніх поверхах будівель, хоча здавалось би, що ЗАК для такого імпровізованого використання підходять оптимально.

Перша світова війна

Цей історичний приклад згадані вище дослідники віднесли якраз до “належного використання артилерії росіянами”. В даному випадку мається на увазі “ноу-хау” російського генерала Брусилова із використанням “артилерійської підготовки” для виснаження військ противника та недопущення їх концентрації на напрямку головного удару, залучення авіації для коригування артилерійської стрільби та активне застосування мінометів як засобу безпосередньої підтримки піхоти на полі бою.

Звертатись до такого історичного прикладу є прямий сенс, бо російська армія досі, навіть у повномасштабній війні проти України, покладається на принципи застосування артилерії, сформовані ще за Першої світової війни. Але нюанс в тому, що під час I СВ ставка на “артилерійський вал” для росіян була певним проривом в оперативному мистецтві, що дозволив певною мірою ефективно подолати “позиційний тупик”.

Друга світова війна

Цей приклад в публікації на сайті RUSI також був віднесений до сегменту “належного використання артилерії росіянами”, однак з поправкою на те, що радянська армія в ході Другої світової вийшла на рази більшу інтенсивність “артилерійського валу”, аніж як передбачали доктринальні документи у передвоєнний період.

До Другої світової війни радянські теоретики робили ставку на переважно розгортання 57-мм та 76-мм протитанкової артилерії, що має прикривати піхоту; при цьому щільність мала складати 75-100 артсистем на 1 кілометр фронту. Але по факту на завершальному етапі 2 СВ показник щільності в радянській армії складав навіть 150-200 артсистем на кілометр, зокрема реактивних систем залпового вогню БМ-13 “Катюша”.

Висновки

Тут блок формулюється доволі просто:

• у війні будь-якого типу російські війська показують свою залежність від використання “артилерійського валу”;
• тому нема підстав вважати, що для підготовки до нових воєн Росія відмовиться від артилерії як свого “політичного бога війни”.