НПП КРАКОВ


Я больще не скажу “Доброе утро”. Невыдуманные истории от мариупольца

Маріуполь. Більше року з 20 травня 2022-го одне з найбільший міст України виживає під окупацією. Від “міста можливостей”, “морського мегаполісу”, від нашого Маріка залишився самий скелет. Тисячі зруйнованих будинків стирчать кістками у різні боки, у поривах вітру і досі вчуваються людські крики, а серце – ледве бʼється після мук, які довелося витерпіти.Місто майже повністю знищене: зруйновано, за оцінками ООН, близько 90% багатоповерхівок і 60% приватних будинків.

Лише за офіційними даними, у півмільйонному місті загинули щонайменше 20 тисяч мирних людей. Це те, що вдалося підрахувати, поки представники влади залишалися в місті. Загалом цифра може бути значно вищою.

Близько 200 тисяч маріупольців зуміли виїхати на підконтрольну Україні територію.

Павло Ялі – один з тих, хто бачив усе на власні очі і відчув на власній шкірі. Каже, нікому не побажав би пережити те, що пережили маріупольці під час блокади – навіть запеклим ворогам, яких відчайдушно ненавидить.

“З тих часів я перестав говорити “Доброго ранку”, – розповідає він. – Коли наш будинок уже згорів і бої перемістилися ближче до Азовсталі, я прийшов подивитися, чи не залишилось когось живого з сусідів. Назустріч мені молодий російський солдат, усміхається так, каже – “Доброе утро”. А я йому показую на зруйнований дім і кажу – та яке ж воно “доброе”? Це мій дім. Він подивився так – і пішов”.

Для спецпроекту “Прихисти своїх” на УП.Життя 65-річний чоловік поділився історіями свого рідного міста: яким воно було, як з нього знущалися і що відбувається у Маріуполі зараз, після року окупації.

 Маріуполець Павло Ялі

Історія перша. Втрачене місто

Будинку, в якому жив Павло Ялі, більше немає – від життя сотень людей залишилось рівне місце.

Раніше з його вікон відкривався чудовий краєвид: з одного боку – на житлові мікрорайони в історичному центрі міста, з іншого – на річку і “Азовсталь” за нею. Це була перша девʼятиповерхівка від старого міста в сторону комбінату Ілліча – за два квартали від Драмтеатру.

“Маріуполь – моє рідне місто. Усе своє свідоме життя я жив і працював тут. Моє чудове місто розвивалося на моїх очах. Останні роки перед повномасштабним вторгненням – особливо відчутно. Вкладали великі гроші”, – розповідає чоловік. – Завдяки двом металургійним гігантам люди тут завжди мали роботу, були більш-менш забезпеченими. Наповнювався бюджет міста – і воно зростало, прогресувало. Все це було. Було чудове, зелене місто. На жаль, ключове слово – було”.

Павло Михайлович любив гуляти з собакою біля Драмтеатру, у центральному парку, звідки розпочинався спуск до моря. Дітвора, різноманітні майданчики, культурно-історичний центр – все, що треба для щастя. На море, зізнається, у місті ходив не часто – більше любив відпочити на Білосарайській косі. Хоча Приморський бульвар, набережна, збудований незадовго до вторгнення пірс – ті місця, де любили проводити час маріупольці.

А потім у них це все відібрали.

“Ви знаєте, з маріупольцями свого роду злий жарт зіграли події 2014-го року, – розповідає Павло Ялі. – Тоді, звісно, теж була стрілянина, “зелені чоловічки”, захоплювали Драмтеатр, але все це було не так активно, мʼяко кажучи. Місто не було в такій шаленій напрузі”.

Він з упевненістю говорить: майже всі маріупольці були проти тих подій, проти “руського міра”:

“Усі, хто тоді виступав у захопленій мерії, були не з Маріуполя. З Донецька, ще звідкись. І в натовпі “працювали”, але до честі місцевих – ніхто не це вівся. Люди дивилисяслухалибурчали, але ніхто не підтримував. Тоді велику ролі зіграв міський голова і керівники великих підприємств, які втримали ситуацію в місті. Не політичну, не військову, а життєву, комунальну”.

Попри все – Маріуполь жив: працювали комунальні служби, було світло, газ, вода. Коли місто звільнили, війна відсунулася подалі і нагадувала про себе лише далекими вибухами, до яких люди швидко звикли.

Місто тоді приймало багато переселенців, допомагало тим, хто опинився на окупованій території. Підприємства працювали. Почався розвиток.

“І ось 24 лютого 2022 року, – каже Павло Ялі, – більшість людей подумали: буде так само, як і у 2014-му. Перечекаємо. Ніхто не думав, що почнеться війна на наше знищення, геноцид”.

Історія друга. Блокада: як стогнали будинки

Перші вибухи зранку того дня пролунали зі сторони окупованого Новоазовська, ближче до Волновахи.

“Зʼявилися повідомлення, що пішли на Київ. Я вийшов гуляти з собакою. Врізалося у памʼять, як сказав сусідам: “Київ бомбили і нам обʼявили, що почалася війна, – пригадує Павло перший день великої війни. – З кожною хвилиною інтенсивність обстрілів наростала – чули, як працює артилерія, гради, РСЗВ. Памятаю, як отримали звістку про захоплення Бердянська, як дивилися відео, де простий беззбройний чоловік змушував окупантів говорити слово паляниця”.

Вибухати безпосередньо в місті почало 25 лютого – лівий берег, 23-й мікрорайон. Потім – центр міста. Звʼязок іще тримався, але з собакою погуляти більше не виходило.

“Люди не могли повірити, що це не так, як було раніше. А коли почалося сильне бомбардування, то було вже пізно, – згадує Павло Ялі. – В кого були машини, кинулися тікати. Організованого виїзду не було – чіпляли на авто білі простирадла, писали “діти”, намагалися виїхати манівцями.

Хтось брав сусідів із собою, а хтось забивав автівку своїм скарбом. Хтось повертався, бо колони обстрілювали, хтось ні. Буквально з кожною годиною виїхати ставало все складніше. Та люди збиралися і на свій страх і ризик намагались прорватися – через Мангуш, через старий аеродром на Мелекіне”.

2 березня в Маріуполі зникли світло, вода, звʼязок. Перерв між обстрілами майже не було, люди банально не встигали розпалити вогнища і приготувати їжу у дворах:

“Почала працювати авіація. А це дуже страшно, найстрашніше, – бо не знаєш, куди через мить прилетить. Люди ховалися по підвалах. Ніхто нікуди не ходив, сиділи біля своїх будинків. Групувалися, молодші готували, намагалися бігати набрати води. До річки досить далеко, а лупили щільно. В ті дні люди забули про старі образи, згуртувалися. Ділилися останнім”.

Йому надзвичайно складно згадувати й переосмислювати все побачене. Каже: ті, хто був там – знають, а кому пощастило не бувати – краще ніколи такого бачити. Навіть ворогам.

Маріуполь знищували.

“Я ніколи не думав, що девʼятиповерхівка може так качатися. І стогнати. Маріуполь став, як на мене, свого роду полігоном. На ньому відпрацьовували тотальне знищення. Світ це проковтнув. Тому пішли всі інші міста. Це особисто моя думка, – ділиться живий свідок тих подій. – По місту гатили з усіх видів озброєння. Хоча переважно працювала авіація”.

Довелося чоловіку близько поспілкуватися з ворогами. Якось він піднявся до себе у квартиру, а там – 8 людей зі зброєю, так звані “днрівці”:

“Вони такі ж зарослі були, як і я. Найстаршому – 56, наймолодшому – 18. Кажуть: будемо від вас тримати оборону. Я запитав: чому ти прийшов і забрав у мене, дорослого чоловіка, усе. А він мені, мовляв, “ніхто не запитував, прийшов на завод, завантажили в автобус – і на війну”. Видно було, що вони дуже бояться, бояться і наших, і своїх же – щоб не кінчили”.

У ті дні в голові у Павла постійно крутилася думка: як подати звісточку, що батько живий, єдиному сину Богдану, який мешкає в Києві:

“Знаєте, відсутність звʼязку й інформації – це найважче. Я написав на маленьких папірцях номер телефона Богдана і слова Тато живий. І все. І коли виїжджали люди, колони, я просив: не треба дзвонити – скиньте смс. Готовий був усі гроші віддати. Та люди не брали. І потім Богдан підтвердив, що з різних номерів приходили повідомлення. Я дуже вдячний цим людям!”.

16 березня Росія скинула авіабомбу на Драмтеатр, поруч з яким велетенськими літерами було написано “ДІТИ”. В той час в укритті драму ховалися сотні чи навіть тисячі людей – ніхто точно не знає. Вони прийшли туди в пошуках порятунку, адже блокадним містом ширилися чутки, що від театру відбувається евакуація.

“Зі мною в підвалі жило двоє дівчат. У них до істерики доходило – хотіли піти перевірити ці плітки. Я не пускав, але зрештою вони таки вирвалися – пішли. Навколо гради, танки. Прорвалися якось. Але за дві години повернулися, бо ніякої евакуації, зрозуміло, не було. Їм просто пощастило. А багато людей назад не пішли – і залишилися там назавжди”, – розповів Павло Ялі.

На навколишніх вулицях так і залишились стояти десятки машин, на яких люди приїхали в пошуках порятунку.

“Бомба – це страшно, – каже Павло. – У нас у дворі була школа. На неї теж скинули бомбу. Раз – і школи немає”.

Через 2 дні снаряди і пожежа знищили їхній будинок. Люди підвалом перебиралися з одного підʼїзду до іншого, намагалися боротися з вогнем. Але все згоріло, за словами чоловіка, дуже швидко: здавалося б, чому горіти? Та температура така, що бетон лопався.

“Ми йшли під вогнем, з усіх сторін по центру міста гатили. Запитував у всіх, хто траплявся на шляху – де швидкі, де допомогаде Червоний Хрест, що-небудь… Але там вже були танки з написами “Курськ”. І допомоги вже не було”.

 Загалом в окупації Павло Ялі провів близько пів року. Чекав, поки на підконтрольну Україні територію будуть випускати без так званої “фільтрації”

Історія третя. Окупація: “Тату, живий? – Живий”

Коли бої зосередилися в районі “Азовсталі”, цивільні почали “виходити на світло”, хоч по місту ніхто особливо не розгулював. Павло Ялі знайшов прихисток в невеличкому будиночку своїх кумів, який стояв порожнім, – вікна, двері вибиті, але так тоді було всюди. Диван є – розкіш після бетонної підлоги замість ліжка.

Двоє дівчат, з якими пішли зі згарища свого будинку, знайшли батька і евакуювалися кудись в бік Бердянська. Чоловік же з собакою прожив тут місяць, навів лад, полагодив вікна.

Телефон заряджав від акумулятора в машині сусіда. Окупанти підключили звʼязок свого мобільного оператора “Фенікс” – вдалося роздобути сімку і вперше подзвонити синові.

Спазми душили горло, говорити не міг, та найважливіше таки було сказано:

– Тату… Живий? 

– Живий. 

– Як ти – тримаєшся?

– Тримаюсь. 

– У нас все добре. Я живий.

І на тому все – головне, почув голос рідної людини.

Загалом в окупації Павло Ялі провів близько пів року. Чекав, поки на підконтрольну Україні територію будуть випускати без так званої “фільтрації”. Ходили чутки, що чоловіків від 65 років випускатимуть без неї.

“21 травня сусід перевіз мене на косу, де в мене був будиночок. Там було світло, вода, хоч і не питна. Там я вперше за весь цей час зміг помитися і спав на простирадлі. Запустили інтернет, хоч багато всього було заблоковано – той же вайбер. Але поспілкуватися із сином я міг”, – розказав чоловік.

У вересні він нарешті знайшов можливість виїхати. Разом з іще одним чоловіком і трьома дівчатами машиною їхали від блок-посту до блок-посту:

“Ми були проінструктовані. Коли запитували, куди їдете з Маріуполя, відповідали – в Мангуш, з Мангуша – в Бердянськ, далі – в Токмак. І так короткими відрізками доїхали до Василівки.

Нам пощастило – чекали не довго, близько 10 годин. Після тотальних перевірок нарешті вдалося потрапити до наших. В Запоріжжі нас зустрічали. В “Епіцентрі” був пункт прийому біженців. Хто хотів – поїв. Але, чесно, було не до їжі – ми дуже сильно перенервували”.

Історія четверта. Доля ВПО: в очікуванні деокупації

Наступного дня о 6 ранку – виїхали на Київ. Після переїзду перший час Павло просто намагався прийти до тями. Радів, що знову разом із сином – єдиною рідною людиною, яка жива. Відновлював документи, став на облік ВПО.

“Потрібно було зрозуміти, як жити далі. Відчувши, як це бути переселенцем, почав займатися громадською організацією “Українські переселенці”. Основна мета – обʼєднання переселенців в Україні і закордоном. Хочемо зібрати і систематизувати дані по знищеному житлу – для подальшого відновлення, – розповідає Павло Ялі. – Проблема в тому, що в законі, який підписав Президент, нема жодного слова про відновлення життя для тих, чиї міста досі окуповані. Але ж нам теж треба десь жити!”.

Чоловік подав документи про втрачене житло, у прокуратурі відкрили відповідне провадження. Подав заявку в “Дії”. Але – якщо щось і відбудують/відшкодують, то лише після деокупації Маріуполя. Коли це станеться – на жаль, невідомо.

“Таких, як я, дуже багато, – говорить Павло Михайлович. – Мені 65 років і я можу не дочекатися деокупації. Я не можу займатися тим, чим раніше. Я водолаз, підводник, у мене профільне приватне підприємство – і воно, ясно залишилося в Маріуполі. Від держави отримую 2 тисячі гривень. За допомогою нашої громадської організації хочемо отримати більше інструментів для комунікації з урядом і відповідальними органами. Можливо, голос багатьох почують”.

Історія пʼята. Маріуполь сьогодні: куди люди поділи розум

Павло Ялі розповідає про людей, які залишилися жити під окупацією. Каже, раніше вважав їх розумними, а виявилося – не зовсім.

“Мій сусід по будинку, який нині зрівняний із землею, живе в однокімнатній квартирі у зятя – і каже, що задоволений, – дивується він. – Розповідає, мовляв, і нові будинки будуються. Щоправда, не знає жодної (!) людини, якій би там дали житло. Там 216 квартир, ніби. І це сміх крізь сльози – які, кажу, 216 квартир, якщо цілого міста немає?!”.

Запустили трамвайний маршрут. Один. Тоді як раніше було 14.

“Дзвонять мені, хваляться: ось у нас базарчик запрацював. А їм кажу: знаєте, мене до війни все влаштовувало! Люди мене дивують. Хай ті, кому є, що втрачати – магазини, будинки. А коли в тебе нічого не залишилося і ти свариш Україну? Це в голові не вкладається. Люди зомбовані телевізором.

Ще один приклад: мій друг Дмитро. Квартира згоріла. Живе у знайомих. Дають 10 тисяч рублів. Син присилає з Німеччини, донька присилає з України. І живе там. Я не розумію цього. Таких речей багато, яких я не можу зрозуміти. Правдане можу зрозуміти”.

Так – ледве-ледве – зараз і живе місто, яке чекає на звільнення. Чекають цього десятки тисяч розкиданих по світу маріупольців. І вони – вже більше року живуть з постійним болем:

“Мого міста більше немає!, – каже Павло Ялі.

***

На сайті “Прихисток” небайдужі українці можуть запропонувати житло для переселенців, розмістивши відповідне оголошення. Тож ВПО можуть знайти тимчасовий прихисток у будь-якому регіоні України чи за кордоном, на кілька днів чи на довший період. Система фільтрів допоможе легко підібрати варіант, який відповідає вашим критеріям, і швидко зв’язатися з власником. Сайт працює 40 мовами.

Це повністю волонтерська ініціатива. Її у перший день повномасштабного вторгнення запустила народний депутат України Галина Янченко. Пізніше програма “Прихисток” отримала державну підтримку. Власники житла, які прихистили переселенців, отримують компенсацію від держави на сплату комунальних послуг.

Роксана Касумова, спеціально для “УП. Життя”

Если вы считаете, что эта заметка была вам полезна и вас заинтересовала, тогда делитесь и пишите комментарии.

Добавить комментарий